Війна в Афганістані —
повномасштабна збройна агресія
Радянського Союзу проти суверенної держави Демократична Республіка Афганістан.
Розпочалась у грудні 1979 році нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на
президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і
його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії.
Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси
радянських військ 15 лютого 1989 року. В результаті цієї війни загинуло (за міжнародними
даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10% з числа тодішнього
населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили
близько 15 тисяч військовослужбовців.Зміст
[сховати]
1 Політичне становище на початок війни
Афганістан завжди
був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед
географічним розміщенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та
безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських
племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю
якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою
в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства,
багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль
військових в Афганістані була звичною для азіатської країни.
1950-ті
Король Захір-Шах
наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії
навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР,
були першими марксистами, що прагнули захопити владу і здійснити соціальні
перетворення. Поряд із військовиками на політичну арену вийшла університетська
молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.
1960-ті
На початку 60-х років у Кабулі
навчалися Бабрак Кармаль, Наджибулла, Ґульбуддін Хекматіар, Ахмад Шах Масуд,
Бургануддін Раббані. Всі вони дійшли до висновку, що в умовах наявного режиму
еволюційним шляхом перетворень не здійснити. Корумпований апарат посадовців був
категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному врядуванні.
Релігійний фанатизм
Утворилося два угруповання —
комуністів та ісламістів, кожне з яких поставило собі за мету збройним шляхом
захопити владу. Комуністам із допомогою радянських спецслужб вдалося в 1978
році здійснити військовий переворот. Відразу потуга їхніх радикальних
перетворень зіткнулась із запеклим опором афганського селянства, що не бажало
коритися кабульським «реформаторам». Особливе невдоволення викликали
нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації
неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими заходами комуністичного
уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей.
Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського
режиму. Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти
власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян, купців,
вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів точилися гострі
суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови суспільства нового типу.
Війна (1979—89)
У вересні 1979 року до влади в
результаті палацового заколоту прийшов жорстокий тиран Хафізулла Амін,
репресивна політика котрого не влаштовувала основну масу афганців. У країні
фактично спалахнула громадянська війна, яка загрожувала самому існуванню
комуністичного уряду, — і вторгнення радянських військ в Афганістан ставало
неминучим. Затим що в Кремлі Брежнєв фактично вже не міг керувати державою,
ідея військового розв'язку проблеми перепала шефу КДБ Юрію Андропову. Шеф КДБ,
у руках якого зосередилася виконавча влада, саме тоді ж скористався нагодою
очистити «Авгієві стайні» соціалістичного табору від найодіозніших фігур, що
компрометували комуністичну ідею.
Афганські моджехеди з двома гарматами. 1984
Коли в січні 1979
року в'єтнамські війська блискавичним ударом захопили Комуністичну Кампучію і
прогнали до джунглів кривавих диктаторів Пол Пота та Єнг Сарі — це знаменувало
генеральну репетицію перед майбутнім захопленням Афганістану. У
Політбюро ЦК КПРС утворено так звану «афганську трійку», до складу якої увійшли
Андропов, Громико й Устинов. «Трійка», в умовах надсекретності, наказала
міністрові оборони Устинову, начальникові Генерального штабу Огаркову,
командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів
Шкадову, начальникові політуправління армії Єпішеву, начальнику Головного
управління оперативних операцій Варенникову та першому заступникові начальника
Генштабу Ахромеєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили
операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ
центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне
розпорядження Генштабу розпочати готуватися до десантування елітної 103-ї
Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також
підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у
Туркестанському військовому окрузі. Крім
того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах мобілізовано до армії 50 тисяч
новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч
автомобілів. Війська й техніка підтягнулися до кордону. Рішення ввести
радянські війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Суслов,
Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом
Політбюро. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову —
65, Устинову — 71, Громико — 70.
Початок війни
Рішення ввести радянські війська
до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і
оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційна мета введення була — запобігти
загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК
КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.
Військове угруповання, яке
офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом
радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську
війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним
збудником.
У конфлікті брали участь збройні
сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна
опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний
політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту
підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а
також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося
введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар,
Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул,
Баграм, Кандагар.
До складу
радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять
окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три
вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального
забезпечення й деякі інші частини й установи.
Афганська
війна йшла з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.
Етапи
Перебування
радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на
чотири етапи.
1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий
1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах,
організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
2‑й етап: березень 1980 р. —
квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно
з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення
збройних сил ДРА.
3‑й етап: травень 1985 р. — грудень
1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських
військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи
спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за
кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків на Батьківщину.
4‑й етап: січень 1987 р. — лютий
1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики
національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських
військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення
повного їх виводу.
Політичне врегулювання
28 липня 1986 року
Горбачов у промові під час перебування у Владивостоку оголосив про рішення
радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з
Афганістану вивести 6 полків — один танковий, два мотострілецьких і три
зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці
частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР[7].
14 квітня 1988 року за
посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і
Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА.
Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15
травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати
моджахедів.
Відповідно до угод виведення
радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15
лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням
військ 40‑ої армії
керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Борис Громов.
Втрати
За уточненими
даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576
чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і
контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463
тисячам військовослужбовців.[3]
За оцінками незалежних
дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч
пораненими[4][5].
За національним складом втрати склали: