Неділя, 05.07.2020, 16:45

Собківський НВК - Вперед за знаннями!!!

Меню сайту
Календар
«  Липень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Наше опитування
Чому ви ходите до школи
Всього відповідей: 5
Міні-чат
200
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Видатні постаті села

Петришин Василь Іванович

Петришин Василь Іванович, народився 15 серпня 1947 рокув селі Собківка Уманського району Черкаської області. Батько,Петришин Іван Сакович, 1918 року народження, працював вколгоспі. Мати, Петришина Марфа Мусіївна, 1919 р. народження,працювала вчителем в Собківській школі.Після закінчення Собківської восьмирічної школи, в 1962 році продовжив навчання вЯтранівській середній школі, яку закінчив 1965 року.

Цього ж  року вступив на перший курс Одеського інженерно-будівельного інституту на спеціальність промислове та цивільнебудівництво. В 1970 році закінчив повний курс навчання, одержав спеціальність інженер-будівельник. По закінченню інституту був направлений в трест"Курськрудбуд"м.Желєзногорськ Курської області, де працювавмайстром, виконробом, старшим виконробом, головним інженеромБМУ №1 на будівництві Михайлівського гірничо-збагачувальногокомбінату до 1980 року.В 1980 році переїхав на роботу в м. Біла Церква, трест"Білоцерківхімбуд" де працював начальником УМТО, секретаремпарткому тресту. 1984 року був призначений директором Білоцерківськогозаводу ЗБК, де і працює на цій посаді в даний час.

Нагороджений медаллю «За трудовую доблесть" в 1978 році, має багато заохочень за професійність і відповідальність на посаді.

Василь Іванович до сьогоднішнього дня  вважає себе собківчанином, пам’ятає історію своєї родини постійно навідується на малу батьківщину.

Прудиус Микита Дорофійович

 

Народився 1919 року в с.Собківка Уманського району. Після закінчення сільської школи продовжив навчання в Уманській середній школі №1.

Маючи чудові знання і бажання вступив до Харківського авіаційного інституту, який закінчив 1941 року. А далі була війна… в кінці якої він при не вияснених обставинах пропав безвісти.

   Родина Прудиуса Дорохтея і його дружини Параски за роки війни втратила трьох синів, четвертий - Ілля Дорофійович пройшов війну мав не мало нагород після війни працював головою колгоспу та агрономом.

   Бойова подруга, наречена, не дочекавшись Микити Дорофійовича, після війни, приїзджала в Собківку до його родини. Будучи вірна даному одне одному слову, одружитись після війни, вона весь час чекала… маючи надію, що можливо він вижив, після поранень і повернувся додому. Аксьонова Антоніна Миколаївна, так звали наречену, що приїжджала в село.

     Пройшли роки, Антоніна так і не одружилась, чекаючи Микиту з війни. В 1980-х роках, вже похилого віку жінка, знову приїжджала в Собківку з далекого міста Кемерово, що в Росії... Та не судилось їй побачити після довгих пошуків нареченого.

    Антоніна Миколаївна розповіла рідним Микити Дорофійовича, що в місті Тіхвін під Ленінградом, в шкільному музеї, є експозиція присвячена мужньому льотчику 13 повітряної армії, що захищала Леніград, Прудиусу М.Д. Матеріал був оформлений бойовими товаришами, в тому числі і Антоніною Миколаївною та школярами. 

   В 80-х роках собківські школярі обмінялись листами з учнями м. Тихвін.

Нажаль фотографії  Антоніни Миколаївної не збереглось, лише адреса:

 

    Бойовий шлях одного з братів Прудиусів, Микити Дорофійовича привертає особливу увагу юних краєзнавців Собківського НВК. Він був відомий жителям села ще в далекому 1944 році. Пролітаючи над рідним селом весною 1944 року, він скинув на город батька Дорохтея посилку з листом.

   Селяни писали йому листа на фронт, в якому виражали своє бажання швидкої перемоги над ворогом, бажали йому успіхів у цій важкій, кривавій боротьбі.  В школі є інформація про те, що в Росії у місті Тіхвін є музей, в якому зберігаються речі бойового льотчика – захисника блокадного Ленінграда.

    Микита Дорофійович був нагороджений медаллю „За оборону Ленінграда” та орденом  „Бойового Червоного Прапора” за зразкове виконання бойових завдань в ході боїв з німецько – фашиськими загарбниками на Ленінградському фронті в складі 13 повітряної армії. В складі військово-повітряних сил СРСР він пройшов всю     війну. В 1945 році при до кінця не вияснених обставинах, після виконання

бойового завдання літак Прудиуса М.Д. на базу не повернувся.

    В ході краєзнавчої роботи вчитель історії Тимошенко В.Г. разом з  учнями –гуртківцями зробили відеозапис розповіді родичів Прудиуса Микити Дорофійовича про його юнацькі роки та вірність його бойової подруги, нареченої Аксьонової А.М.

    Життєвий і бойовий шлях Прудиуса М.Д. достойний шани земляків.

Крачок Михайло Васильович

 Народився в селі Собківка Уманського району 1926 року. Пережив тяжкі роки Голодомору 1932-33 рр., учасник Великої Вітчизняної війни. Служив в районі Берліна аж до 20 грудня 1950 року. Більшу частину служби після війни провів як військовий музикант,диригент полкового оркестру.                                                                                                                                                                                                                        

    Після демобілізації Михайло Васильович багато років віддав шкільній освіті. Закінчивши Черкаський педінститут, працював директором, заступником директора школи в Ладижинській середній школі та найдовше працював у Ятранівській школі. Багато творчої енергії він віддавав педагогічній роботі як вчитель української мови і літератури, музики , народознавства. Великий внесок Крачок М.В. зробив у розвиток української національної культури на селі. Очолювані ним художні колективи колгоспу ім. Щорса с. Ятранівки і Ятранівської  школи постійно приймали участь в районних і навіть обласних оглядах художньої самодіяльності. В будинку культури керував хором, що прославив село на рівні області своїми змістовними концертами. Не проходило в сільському будинку культури жодне свято без участі підготовлених ним учнівських колективів. Портрет педагога постійно прикрашав Дошку пошани села Ятранівка.

   Не забував Михайло Васильович і рідне село Собківку де проживала мати та сестра Марія. Чим міг допомагав їм.

   В сімї Михайло Васильович разом з дружиною виховував троє дітей. Доля так склалась,що дружина тяжко захворіла і померла . Йому прийшлось самому виводити менших дітей у життя. Старший син захопився музикою і як батько став спочатку військовим музикантом пізніше став викладачем у консерваторії м. Кривий Ріг. Дочка Віра  і менший син Володя працювали і створили сімї в Естонії. Останні роки життя Михайло Васильович з другою дружиною працьовито вів господарство поки були сили.

    Окремо слід виділити багаторічну громадську роботу Крачка М.В.З 1950-х років до кінця свого життя він був активним пропагандистом добрих справ. В літні канікули часто працював у колгоспі на заготівлі сіна та інших роботах. Михайло Васильович очолював Раду ветеранів села Ятранівка з часу її організації і до останніх днів життя. Звертався з проханнями до органів влади з метою надання допомоги ветеранам війни і праці, проводив важливу патріотичну виховну роботу як авторитетний громадянин села.

    Бойові заслуги Михайла Васильовича відзначені Орденом Червоної Зірки, медалями „ За взяття Берліна”, „ За Победу над Германией”. В мирний час одержав нагороди : Орден „ Отечественной Войны”, Орден „ За мужність” як учасник активних бойових дій в роки Великої Вітчизняної війни.

     На грудях у ветерана було багато ювілейних медалей та почесних знаків. Відзначений  ветеран і багатьма грамотами  районного відділу освіти та Уманської районної ради, грамотами та дипломами обласних органів влади.

     В січні 2008року на 82 році життя перестало битись серце сільського інтелігента, воїна-визволителя, патріота, скромної людини.

Тьотченко Петро Омельянович

    народився  в 1939 році в с.Вільхівець Звенигородського району. Закінчивши 11 класів поступив на курси трактористів при Озірнянській МТС. Зразу ж після цього закінчив курси комбайнерів у селі Бабанка (сьогодні Уманського району), де що пізніше навчався на курсах комбайнерів бурякозбирання в м. Дніпропетровську.  Після служби в Радянській Армії приїхав у село Собківку до свого товариша де й познайомився з майбутньою дружиною Марією Яківною. Після одруження багато років працював механізатором у колгоспі  «Іскра» с.Собківка Уманського району.

    Разом з дружиною виростили доньку Любу та сина Валерія, має вже онуків.

   За 40 років трудового стажу  Петро Омельянович проявив себе як хороший спеціаліст своєї справи, вчитель молодих працівників поля. Завдяки своєму таланту до роботи з тракторами та комбайнами Петро Омельянович постійно був серед переможців на жнивах та під час збирання цукрових буряків. Бурякозбиральний підряд, який очолював Тьотченко П.О. показував зразок в роботі іншим механізаторам, досягав кращих результатів по врожайності не тільки на рівні району але й області. Поряд з ним набували досвіду  молодші механізатори: Черній Петро Андрійович,Музика Віктор Андрійович, Лишаєватенко Володимир Йосипович,Бурсак Віктор Анатолійович, Лишаєватенко Василь Іванович та ін. І сьогодні Петро Омельянович допомагає порадами та безпосередньо ремонтує трактори, не відмовляє всім хто просить його допомоги.

 Важка праця Петра Омельяновича була відзначена державними нагородами СРСР:

       в 1975 році орденом ТрудовоЇ  Слави ІІІ ст.;

1981 році орденом Знак Пошани;

          1986 році орденом Жовтневої революції;

           1988 році медаллю Ветеран праці.

    Багато років Тьотченко П.О. був донором за що одержав значок «Донор СРСР». За хорошу працю він також нагороджувався цінними подарунками, безкоштовними путівками в санаторії, був Петро Омельянович і за кордоном в туристичній подорожі по Болгарії.

Черній Іван Степанович

 народився в с. Собківка Уманського району в 1947 році.

     Почав грати на гармошці з 5 класу.

     Пройшли роки, а любов до народних інструментів та музики назавжди залишились в душі і серці Івана Степановича.

Одружився, разом з Оленою Григорівною виростили двох синів, мають онуків. Працюючи в Уманському РайДУ водієм, Іван Степанович після нелегкої праці вже багато років передає любов до української народної музики юним гармоністам, проводячи заняття гуртка. Вихованці Чернія І.С.

з музикою увібрали назавжди те неповторне почуття приналежності до великого, багатого культурною спадщиною українського народу.

    Перший ансамбль гармоністів складався з таких учасників як Черній Іван Степанович, Бугеренко Ельвіра Василівна та Черній Сергій Іванович (1979 р.)  В 1990 році почав своє існування ансамбль «Веселі хлопці». До складу цього ансамблю входили Черній Сергій Іванович, Черній Вадим Олексійович, Гонтаренко Віталій Васильович, Аркуша Анатолій Олексійович, Прудиус Віктор Володимирович,  Дубін В’ячеслав Миколайович.

     Ансамбль гармоністів під керівництвом Івана Степановича виступав на сільських святах, в школі, районних та обласних конкурсах здобуваючи нагороди та визнання.

      У 2001 році Уманський районний будинок школярів оформив буклет присвячений багаторічній праці гуртка під керівництвом Чернія І.С. В нього увійшла розповідь про талановитого педагога і музиканта від Бога. Проглянувши сторінки невеликого видання розумієш всю простоту, глибину і безкорисливість педагогічної праці Івана Степановича і його дружини також. Адже підготовку народних костюмів до виступів робила завжди саме вона незмінна помічниця і порадниця учасникам ансамблю - Олена Григорівна.

      Жодне Свято села, районні концерти та конкурси на протязі ось уже 20 років не проходили без участі «Веселих хлопців» з Собківки  під керівництвом Чернія І.С.

     Щорічно ансамбль займав призові місця в районному та неодноразово в обласному огляді художньої самодіяльності.

     2004 року ансамбль був учасником і став лауреатом першого міжнародного конкурсу гармоністів, що проходив у с. Чаусово Миколаївської області. Юні гармоністи були нагороджені за підсумками цього конкурсу новими гармошками та дипломами. В 2006 році ансамбль зайняв призове місце в обласному огляді художньої самодіяльності «Грайлива веселка».

      Багаторічна праця Чернія Івана Степановича відзначена грамотами, дипломами, а головне повагою собківчан.

Крачок Марія Василівна

народилась 28 липня 1928 року в с.Собківка Уманського району в сімї селян  середняків. Пам’ятає Марія Василівна важкі роки Голодоморів 1932-33 рр.,1947 р. та Другої світової війни на фронтах якої воювали родичі серед них і трішки старший рідний брат Михайло, призваний у 1944 році до ЧА. Старший брат Іван був вивезений на примусові роботи до Німеччини, а після повернення потрапив до сталінських таборів. До початку Великої Вітчизняної війни закінчила 7 класів Собківської школи. Зразу ж після школи почала працювати на свинофермі в колгоспі, згодом перейшла доїти корови. Робота була досить таки важкою. Треба було вставати вдосвіта і бігти на роботу.  Йшли роки, з війни повернувся брат Михайло, вчителював у Ладиженці  пізніше до пенсії в Ятранівці. Як не важко йому було після смерті дружини він завжди навідувався до рідні в Собківку допомогти нам хоч трішки.

    В період найбільших досягнень у роботі  Марія Василівна доглядала корів - була серед кращих доярок в Уманському районі та й Черкаській області. За зміну вона мала видоїти 22 корови доїльним апаратом і 12 корів руками. Під час перевірки роботи молочно товарної ферми колгоспу «Іскра» один із районних керівників сказав, «Ви Маріє Василівно махнули руками 814 раз під час доїння однієї корови ! »   

   За свої досягнення у роботі Крачок Марія Василівна нагороджена багатьма нагородами серед них ордени Трудового Червоного прапора, Трудової Слави, медаль Ветеран Праці та інші. Трудовий стаж складає 47 років. Якщо рахувати по вимогах Пенсійного закону то вистачить на двох пенсіонерів.

Прудиус   Пилип Григорович

     П.Г.Прудиус народився 25 листопада 1952 року в селі Собківка, Уманського району, Черкаської області. Після закінчення Собківської школи продовжив навчання в  м.Умані.

     В 1976 році закінчив Вінницький медичний інститут імені М.І.Пирогова. Трудову діяльність розпочав лікарем-інтерном-терапевтом Жмеринської райлікарні. В 1977 році, після закінчення інтернатури, був направлений головним лікарем Кацмазівської дільничної лікарні, де зарекомендував себе грамотним спеціалістом і професійним керівником. В 1980 році Пилипа Григоровича призначили завідуючим відділенням швидкої допомоги Жмеринської рай лікарні. В 1981 році переведений на посаду лікаря-інспектора лікувально-профілактичного сектора Вінницького облздороввідділу. Нинішню посаду обіймає з 1984 року.

      Вінницький клінічний обласний ендокринологічний диспансер є клінічною базою Вінницького медуніверситету, однією з найбільших спеціалізованих медичних установ СНД. Тут надають медичну допомогу хворим з ендокринною патологією. Диспансер має широкі міжнародні зв’язки. Створено центр «Діабетична ступня», медико-соціальну службу хворих на цукровий діабет та ряд інших нових підрозділів. Вперше в Україні створено школу хворих на цукровий діабет, впроваджені в практику новітні технології та методи діагностики і лікування патології щитовидної залози.

      Диспансер обраний Європейським бюро ВООЗ з цукрового діабету як один із центрів з упровадження програми дій Сент-Вінсенської Декларації (1989 р.) – «Лікування та виявлення діабету в Європі». 

П.Г.Прудиус - головний лікар Вінницького обласного клінічного ендокринологічного диспансеру здобув заслужене визнання. Він є не тільки лікарем, а й громадським діячем, Академік Української технологічної академії, член правління Асоціації ендокринологів України, член бюро Української діабетичної федерації , член Європейської асоціації з вивчення цукрового діабету, президент Асоціації ендокринологів Вінничини, відмінник охорони здоров'я, заслужений лікар України. Як голова Громадської ради при Вінницькій обласній Раді та облдержадміністрації, проявив ряд ініціатив, які знайшли своє втілення в життя на обласному і загальнодержавному рівнях, зокрема, питання екології, ГМО, заборони реклами спиртних напоїв, боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, розвитку спортивних майданчиків за місцем проживання у містах і селах області тощо. 

  За ініціативою П.Г.Прудиуса був проведений з’їзд пацієнтів лікувальних закладів області. Під час виборів до місцевих органів влади 2010 року  Пилип Григорович балотувався кандидатом до Вінницької обласної Ради.

    Жителі села Собківка часто звертаються до Прудиуса Пилипа Григоровича за порадами стосовно лікування різних хвороб і він намагається допомагати своїм землякам. Собківка назавжди є для Пилипа Григоровича рідним селом куди він приїжджає до матері та родичів, яких у селі дуже багато.