Війна в сім’ї або як знищуються останні ветерани

Пройшла війна і нова на порозі

І в час, коли гуртується народ –

Дволикі тварі глумляться з старого,

Лишивши у сльозах й крові старечий рот.

Мудрі  стверджують, що сміття із будинку не виноситься, що діти мають шанувати старших, що ветерани – це наша гордість, шана, це люди, яким ми завдячуємо сьогоднішньому життю.

Ми, вчителі, учимо наших вихованців головним азам національно-патріотичного виховання, залучаємо до волонтерської діяльності, практикуємо акції милосердя і все це заради того, аби виховувати в учнів людяність, милосердя, гуманізм. А як ми можемо виховати цю доброчесність, коли наші сестри, матері на власному прикладі показують найвищі прояви жорстокості та не людяності.

Соромно визнати, проте ми мусимо. В нашому місті Умань живе визначна особистість – ветеран великої вітчизняної війни, ветеран педагогічної праці – Олексій Іванович Швець. Ця людина завдяки своїй плідній та невгамовній праці  стала взірцем для наслідування багатьох поколінь учнів та своїх внуків. Життя не балувало ветерана замолоду і не частує нині. Олексій Іванович  – надзвичайно добра та чуйна людина опинилася під абсолютною авторитарною владою своєї невістки Сальви Вікторії, яка, створивши образ бідної та невинної жінки, доводить ветерана до смерті. Вікторія протягом останнього часу порушила низку статей конституції України, Конвенції ООН про права людини та Кримінального кодексу України і залишалася в тіні своєї невинно-жорстокої діяльності доки не став відомим факт про жорстоке побиття ветерана. А  чому б і ні? Адже чоловік Вікторії набрався кредитів, втік за кордон, а вона, бідна та нещасна, мусить ставити на ноги дитину, віддавати за кредит гроші з пенсії свекра, лишаючи його голодного та недоглянутого. От і лишається лише бити та знущатися і чекати, доки старий віддасть Богу душу. Провідні спеціалісти з соціальної служби (які були викликані колишньою невісткою Олексія Івановича Тамарою для фіксування жорстокого ставлення над ветераном та створення йому правової захисної лінії) зафіксували, що Олексій Іванович живе у жахливих умовах: посуд не вимитий, їжа не придатна для повноцінного харчування (холодильник  взагалі «пустий»), житлова кімната не прибрана, результати життєдіяльності старого не винесені, що спричинює виникнення неприйнятного запаху. Самий пенсіонер давно не приймав водних процедур, що спричинило виникнення струпів та ран на тілі. Варто зазначити, що Олексій Іванович після тяжкої травми у 2013 році залишився інвалідом і не може без допомоги додаткових пристроїв пересуватися  та обходити себе самостійно, а його вік – 89 років, вимагає глибокої поваги. До травми Олексій Іванович самостійно кожного тижня відвідував ринок, слідкував за своїм здоров’ям, щотижня ходив у баню, дотримувався щільного графіку роботи та відпочинку. На сьогоднішній день – це залякана людина, яка боїться, що його знову поб’ють і залишать стікати кров’ю, адже три тижні тому Вікторія напала на нього, вибила зуби, била по очах і найбільш вразливих місцях і ще й після цього користується заробленими за вік героя пенсійними надходженнями, лишаючи його, як непотрібну річ, напризволяще. Більше того, після відходу спеціалістів зі служби захисту (03.02.2015, об 11.50 год.), яким Вікторія повідомила, що пенсією старого вона гасить кредит свого чоловіка-втікача, жінка заявила Олексію Івановичу об 12.50 того ж дня, що пенсійну картку вкрали колишня невістка та старший син, які прийшли навідати пенсіонера. І це не перша брехня, яка солодкою рікою лине з уст цієї пані – це лише черговий наклеп, який вона кидає у своє лице, вмиваючись ріками брехні та злоби.

Старший син Олексія Івановича Володимир, як виявилося в ході справи, також не може захистити батька, оскільки незадовго до того, як його брат Анатолій втік, будинок Олексія Івановича був швидко передарований і тепер абсолютною хазяйкою приміщення є Вікторія (або уже її мати) і вона на правах власниці виганяє всіх, хто приходить провідати Олексія Івановича.

 І як, скажіть, може така «високоморальна та порядна» жінка бути вихователем у дитячому садочку, як вона може виховувати наших дітей  у любові та повазі до старших?

 Як з такими педагогами ми можемо вимагати від дітей дотримання елементарних правил? Чи таку старість відвойовували наші діди та прадіди? І чи знаємо ми з вами який монстр кожного дня знаходиться з нами поруч в обличчі невинності та цноти?

Для довідки

До початку Великої вітчизняної війни Олексій Іванович закінчив 7 класів середньої школи. 01.04.1944 р. мобілізований до лав Радянської армії. Закінчив Володимирське танкове училище і отримав права механіка танків і самоходок. В січні 1945 року був направлений в діючу армію на перший Білоруський фронт.  Дійшов до Берліна, проте під час штурму Рейхстага був поранений. Його екіпаж загинув і похований в Трептов-парку Берліна. За участь у боротьбі з німецькими загарбниками нагороджений орденами: “Вітчизняної війни І ступеня”, “Червоної Зірки”, “За мужність”, “З відвагу”,  “Захисник Вітчизни, За звільнення Варшави”, “З взяття Берліна”  та іншими ювілейними і пам’ятними медалями і знаками – 25 одиниць в тому числі медаль “Ветеран труда”. Після демобілізації закінчив Звенигородську СШРМ і поступив 1945 року до Черкаського педуніверситету. 1959 року закінчив педуніверситет з відзнакою. Під час навчання отримав Сталінську та Ленінську стипендію. В  серпні 1964 року зарахований викладачем загальної, аналітичної, фізколоїдної хімії. В серпні 1967 року переїхав у м. Умань. З 16.09.1967 р. працював на умовах погодинної оплати в Уманському педагогічному інституті на посаді викладача методики хімії. 10.09.1969 призначений на посаду директора Уманської СШ №1, а 1.09.1974 року переведений на посаду директора СШ №1. З 01.09.1978 року Міністерством освіти України переведений на посаду директора Уманського педагогічного училища, де працював до виходу на пенсію 1986 року. Склав кандидатський мінімум і готувався до захисту дисертації на тему: ”Поєднання програмового і традиційних методів навчання з хімії в школі”. Проте на Україні це питання не вивчалося і до захисту наукового керівника не знайшлося, дисертація була не захищена. Під керівництвом автора-упорядника Рибалко Л.Д. було надруковано спогади про Велику Вітчизняну війну: “Воспоминания для внуков и правнуков” , 2008; “О прошлом, о настоящем, и будущем”, 2009; “65 лет Великой Победи (1941-1945гг.), 2010”. На пенсію вийшов у званні підполковник у відставці. Має двох синів, трьох внуків та правнука.